Ілона Довгань

Ілона Довгань

Ведуча вечірніх ефірів 24 каналу Ілона Довгань має фантастичний талант спонукати людей до розвитку. В принципі, цьому присвячена вся її кар'єра. Вона працювала на регіональному телебаченні, була кореспондентом на каналі 1+1, редактором та журналістом на Новому каналі. Згодом – стала ведучою новин на ТРК "Київ". Потім - працювала на телеканалі НТН ведучою новин та програм-інтерв'ю з політиками. Далі – були робота ведучою на ТСН, боротьба проти цензури, створення освітніх проектів для молодих журналістів. А ще робота на телеканалі ТВІ та Громадському радіо, активна робота на розвиток суспільного мовлення. І, зрештою, всі ті авторські проекти про зміни в інших країнах, реформи, цікаві ініціативи, досвід, який може бути прикладом для України. Все це було спрямоване на те, аби зробити зробити Україну кращою.
В інтерв'ю сайту "24" Ілона Довгань розповіла про те, як їй вдається стільки сил спрямовувати на удосконалення оточуючої реальності, пояснила, чому їй настільки важливо займатись просвітництвом та поділилась маленькими секретами роботи телевізійників.
— Мені здається, що вся твоя кар'єра – вона про розвиток. Про розвиток тебе і про розвиток інших. Правда?
— Правда. Для мене журналістика – це, у першу чергу, просвітництво. Не розважалівка, трохи інформування, а саме просвітництво і розвиток. Я іду туди і роблю те, що мені самій цікаво, де я розвиваюсь і таким чином розвиваю інших, займаюсь просвітництвом великої маси людей. Для мене це важливо.
— І, здається, при виборі місця роботи ти особливо не зважала ані на рівень комфортності, ані на заробіток, ані на престижність каналу. Ти йшла туди, куди тобі було потрібно в той момент. Так?
— Так.
— Після того, як пішла з 1+1, тебе часто питали, чи не шкодуєш...
— Тоді був такий момент, коли не все залежало від мене. Ми виступили проти цензури на каналі, тоді взагалі в країні "закручувались гайки", були важкі часи. Згодом нас звідти "попросили". Просто не давали роботи і казали, що краще нам піти. Історія затягувалась, я написала заяву за власним бажанням. Це пройшло якось непомітно, без особливої уваги й підтримки. Рік була без роботи, бо це вже сталося на початку сезону, тоді такого розмаїття каналів та радіостанцій не було.
— Що тобі дало кожне із твоїх місць роботи?
— Розвиток і досвід. Коли я вперше прийшла на маленьку телекомпанію на Полтавщині, де починала, це була реалізація мрії, там було цікаво вчитися і все пізнавати. Бути корисною людям. Потім було навчання в універі Шевченка і, відповідно, переїзд у Київ. Потім – на кожному каналі щось нове було.

На "НТН" була сильна школа. Нас приїжджали навчати НТВ-шники. Для мене взагалі тоді все було відкриттям, я почала ширше вивчати українську політику, весь її бекграунд.
— Навіщо?
— Аби вести з політиками розмову на рівних, потрібно було багато про що знати. Я тоді копала, копала – ночами не спала, щоб розумітись на тому, про що говориш з гостями. Тоді багато було політиків, взагалі був активний політичний процес в Україні – Помаранчева революція, постмайданний період... Було цікаво.

На "Плюсах" потрібно було все фахово подавати, там працювало багато досвідчених колег, на яких можна було рівнятись, з якими було дуже цікаво. І там я побачила, як люди відповідально ставляться до своєї роботи, намагаються зробити все якнайкраще.

ТВі для мене був канал інтелектуальний, по-перше. Це був 2013 рік, єдиний канал, де було багато зібрано опозиціонерів та інтелектуалів – Рахманін, Портніков, Бурмака... Всі програми – цікаві: і музика, і література, сатира про політику, і купа всього. Ну і майже єдина опозиція тій владі. На "UA. Перший" теж було цікаво – перше суспільне телебачення за всю історію. До того ж, я їздила дивитись, як це працює в інших країнах. Ну, і "Громадське радіо" паралельно було. На "Громадському" – крута компанія. Незалежне радіо – коли немає власника, коли немає за цим медіа якогось бізнесу – це було чудово! Вважаю, що три роки свого життя, які я вклала у Суспільне, за тих умов – це не мало. В якийсь момент відчула, що не можу далі там розвиватись та реалізовуватись через брак ресурсів.
— Що спонукало погодитись на пропозицію 24 каналу?
— В принципі, давно тепло ставилась до каналу. Подобалось, що він помітно проукраїнський. Програми "Зроблено в Україні", "Перемоги України", "Мандрівки Україною" – вони для тих, хто любить свою країну, як би пафосно це не звучало. Ну і знову ж "розвивалки" для дорослих – "Історії успіху", "М-стиль", "Музеї світу", "Диктатори" – вони мені дуже імпонують. Коли вже запросили на співбесіду, ми поговорили, співпали якісь погляди, і я подумала, що нам по дорозі.

Навіть аура сподобалась: і географічне розміщення, і офіс у старовинному будинку, у красивому місці. Тут відчувається турбота про людей.
— Твої авторські програми розраховані на людей, які не лінуються думати. Це був свідомий вибір таких серйозних тем?
— Це те, про що я казала: хочу розвивати людей, розвивати країну. Ці програми були для того, щоб піднімати рівень освіченості українців, по-перше. По-друге, щоб показати, що ми можемо бути кращими, що можемо рухатися, що і як нам для цього потрібно робити. Причому показати це все у легкому форматі, який доступний широкому загалу. Багато людей відгукувалися і казали, що такі програми їх надихають. От хочеться робити такі речі, які надихають людей загалом.
— Бути ведучою і бути автором програм – різні речі. Що тобі ближче?
— Бути автором програм.
— Тобі не принципово показувати обличчя у кадрі?
— Не принципово. Можна з'явитися у кадрі, щоб зробити якійсь певні акценти, показати, що ти теж це переживаєш, що ти не просто хтось, хто начитує. Але постійно бути в кадрі не обов'язково, купу разів на день – ні. Можна вже раз на тиждень, але дуже змістовно, фахово, з правильними речами виходити до людей. Принципово про що ти говориш, навіщо це все і у що ти вкладаєш своє життя.
— Який наступний проект ти хотіла б зробити? Питаю не про плани, а про бажання.
— Щось надихаюче. Люди зараз дуже зневірились, у мене самої є таке відчуття. Тому хочеться зробити щось про тих, хто надихає всередині країни. Показати, що в Україні є багато людей, які піднімають країну, змінюють її. Що у нас все можливо.
— Відповідно, на що це має надихнути?
— Відповім цитатою: на покращення життя вже сьогодні!
— Ти вже бачила результати отакої журналістської роботи? Ну, от є конкретні люди, які почали щось робити, надихнувшись інформаційним продуктом?
— Мені щастило, мене запрошували туди, де був певний підхід до цільової аудиторії. Там працювали з тими і для тих, хто хотів щось змінювати. От, наприклад, "Громадське радіо" – там працюють люди, які щось хочуть змінювати, а не просто за рейтингами тягнуться. Вони тягнуться за тим, щоб робити якісну журналістику.
— Професіоналів багато?
— Багато.
— Є думка, що молодь росте така собі, що їй нічого не цікаво…
— Багато поверхневого, так. Особливо – на телеканалах. Але є на нашому ринку фахові журналісти. Серед молоді теж є такі.
— Є принципова різниця між молодими журналістами, які зараз починають працювати, і між тими молодими журналістами, з яким разом починала ти?
— Звичайно. Зараз інша ера, цифрова, молодь більш просунута у цьому питанні, вони багато чого вміють. Ми, коли починали, мали менше інструментів, потрібно було щось десь вишукувати, крупинками збирати знання, поки дійдеш до того, що хочеш. У них зараз дуже багато можливостей і для розвитку, і для навчання. Ну і рівень свободи зараз інший в суспільстві і в медіа теж.
— На чому потрібно робити акцент при навчанні?
— Фахово робити свою роботу – це зрозуміло. Вчити глибинні, суті, я б сказала. Має бути більш глибинна аналітика, вони мають вміти робити серйозніші речі. Ну, і вони мають розуміти цінності.
— В цілому, молоді журналісти – перспективні? Бо, практиканти, які приходять до нас, часто вимагають, аби їх одразу поставили у кадр та показали на телебаченні.
— Я теж таких бачила. Частково – їх розумію. Я вже спостерігаю за життям і філософськи до багатьох речей ставлюсь.
— Телебачення – набагато глибше, ніж просто стати в кадр з красиво нафарбованим обличчям?
— Так. Я хотіла на телебачення, починала з телебачення, але, будучи на "Громадському радіо" у 2013 році під час Майдану, отримала шалений кайф від роботи на радіо. Там немає нічого, що відволікає від суті. Звичайно, для того, щоб передати інформацію, на телебаченні більше інструментів – там 80% візуалки, це зрозуміло. Це як вчили нас в "Інтерньюзі" – думати картинкою і під картинку писати текст. Але якщо це якась розмова з цікавою людиною, якась суть, то тоді достатньо слухати.
— Бути ведучою новин – це складно?
— От приходять молоді дівчата і говорять: "Я хочу бути ведучою – нафарбують, красиво одягнуть, по телевізору покажуть". Але ж це 0,05% від тієї роботи, яку реально потрібно робити! Потрібно бути в темі, потрібно бути в матеріалі, потрібно багато чого знати, мати залізні нерви, мати аналітичне мислення, глибоко рити і розуміти, що за цим стоїть. Принаймні, я собі так уявляю "бути ведучою новин". Потрібно також блискавично реагувати на все під час ефіру, бо ведуча – не просто красиве обличчя. Це – постійна робота над собою і постійний "тонус".
— Тобто, потрібно як мінімум мати якийсь загальний суспільно-політичний бекграунд, постійно розвиватись і мати розум, аби вести розмову так, аби було цікаво на це дивитись.
— Так. А навіщо посередність? Тим більше в наш інформатизований вік.
— В чому основна різниця між тобою в кадрі і тобою поза кадром?
— За кадром я м'якіша, маю інші нотки в голосі і спокійніша. Менш вимоглива до себе та до оточуючих. На роботі – дуже вимоглива, такий от мінус.
— Чому мінус?
— Тому що багатьом людям не подобається, коли їх занадто нагружають і напружують, а я у роботі – чіпляюсь і напружую. Навіть у дрібницях.
— Тому що від цього залежить результат твоєї роботи?
В— Від цього залежить якість всього продукту. Якщо людина включила телевізор – вона має отримати якісну інформацію. Ти ж не будеш пояснювати новинним рядком "ой, тут людський фактор, у нас не приїхав той, у нас це вийшло не так". Звичайно, у мене і до себе є зауваження. Звичайно, і я їх важко переживаю. Але поза кадром все набагато простіше, спокійніше, м'якіше. Ще мені часто кажуть: "У кадрі Ви виглядаєте дорослішою і серйознішою".
— Телебачення – це наркотик?
— Вже не можу так сказати. Мій наркотик – це журналістика і просвітництво. Уже важливіше передати людям суть, а не просто бути в кадрі. За роботою на телебаченні має бути певний сенс.
— За що ти любиш журналістику?
— За можливість просвіщати: і через розмови з фантастичними людьми, і через показ досвіду інших країн, і через те, чому вчишся сам.
— В який момент отримуєш найбільший кайф від роботи?
— Коли був у робочому процесі особливий творчий, магічний момент, коли результат вийшов таким, яким запланували, коли розумієш, як створений продукт дійшов до кінцевого споживача. І це має сенс для людей.
— Ти збираєш добірки фільмів. Які вони?
— Різні. Є – на тему спікерства, є – на тему журналістики, є – підбірки певних режисерів, якийсь арт-хаус. Є збірка фільмів з Одрі Гепберн, є добірка українського кіно. Є про стосунки.
— Чому колекціонуєш саме кіно ?
— Бо кіно – один із найефективніших інструментів. І впливу, і розвитку. Ми ж не можемо постійно читати, читати, читати. Інколи щось подивився, і тебе це наштовхнуло на якісь роздуми. От, наприклад, фільм "Парфумер" і книжка дуже відрізняються. Мені цікаво було подивитись як режисер передасть вплив аромату, і в фільмі є для цього дуже цікаві візуальні засоби. Подивіться і порівняйте.
— Ти, як людина, яка ретранслює новини, яке кіно порадиш подивитись глядачам, щоб знизити рівень інформаційного негативу?
— З останнього, що вразило – "Щасливого Різдва". Це не для сімейного перегляду. Але дуже сильне кіно, про цінності і благородство людей.
— Ти особисто після "передозу" новин яке кіно дивилась би?
— Ніяке. Мені хотілося би трішечки якогось вакууму, на який потім ляже щось приємне.
— Які новини найбільше любиш озвучувати глядачам?
— Позитивні. Ті, які або освічують, або дарують приємні емоції. Ну, от, наприклад, у нас був сюжет, як люди на Херсонщині вирощують крокуси і з них роблять шафран. Як люди не виїхали, а змінюють світ, своє життя, роблять добро іншим.
— Як ти прийшла до ідеї просвітництва?
— У мене це було від початку. Тому і хотіла йти в журналістику. Ну, по-перше, тримати руку на пульсі, бо це тримає в тонусі. А по-друге, я думала – вчителювання чи журналістика? Вчителювання – це менший вплив, журналістика – більший. Змінювати життя на краще.
— Викладання, курси і тренінги – це поєднання напрямку…
— Так, воно все підтягується.
— Ти любиш, коли тебе називають громадським діячем?
— Не дуже.
— Чому?
— Громадський діяч – це Маринович чи Брюховецький. У мене – це просто громадянська позиція і все.
— А ти тоді хто?
— Людина, жінка, українка.
— Ти сама новини дивишся?
— Деякі. Але найчастіше – без звуку і часто перемикаю. Коли збираюсь на роботу – дивлюся, щоб бути в курсі. Інколи дивлюсь тижневики, які мені подобаються, або які знайомі колеги роблять, або якщо якусь тему цікаву взяли. Ну, а так все підряд – ні, звичайно.
— Дивишся без звуку – тому що він не потрібен?
— Мені з картинки вже зрозуміло, про що йде мова. Інколи інформація починає мене переповнювати, то досить картинки.
— У тебе є рецепт, як зменшити об'єм інформації, які впускаєш у себе щодня?
— Абстрагуватися. Переключатися на щось інше, приємне. Розвантажуватися, розуміючи, що я йду по вулиці і це – вже позитив. Знаходити позитив у простих речах.
Сайт "24" вдячний ресторану "Альтруіст" за надання місця для проведення інтерв'ю.

Автори проекту:
Поділитись з друзями:
7Усі права захищені. © 2005—2018, ПрАТ "Телерадіокомпанія "Люкс", Сайт "Телеканалу новин 24".
Made on
Tilda